Чому студенти мовчать, коли їх просять зіграти роль? І що змінюється, коли викладач першим показує, що помилятися – це нормально?
Розмова про рольові вправи як інструмент навчання медичної комунікації та про те, чому залученість студентів залежить не лише від методики, а передусім від середовища, у якому відбувається навчання. Говоримо про страх помилки, перфекціонізм і відчуття оцінювання, через які студенти часто уникають участі, а також про роль викладача у створенні безпечного простору, де можна пробувати, помилятися і вчитися.
Обговорюємо підходи, які допомагають зробити рольові вправи живим і дієвим інструментом навчання: демонстрацію «поганої» комунікації, колективний пошук вдалих формулювань, повторення вправ для розвитку впевненості та роботу з першими реакціями студентів. Окрему увагу приділяємо обговоренню після вправ і фідбеку як простору для аналізу впливу власних слів і дій, у якому і відбувається справжнє навчання.
